24/03/2026
Сьогодні рівно 10 років, як я став членом садового товариства “Зоопарк” від Харківського зоопарку. Там, під самим лісом у Черкаських Тишках, була моя ділянка, де я почав закладати фундамент, а згодом зводити каркас і стіни власного купольного будинку (8 метрів в діаметрі та 6 метрів заввишки). Мене втомлювало місто, тому ще років за шість до цього я почав мріяти про життя за містом, ближче до природи. Спочатку, у 2012-му році, це була ділянка на Закарпатті, яку я довго шукав. Знайшов, поїхав заробляти на будівництво, але так туди й не повернувся.
І ось моя друга спроба побудувати собі купольний будинок. Ця форма захопила мене своєю геометрією, своїми властивостями, своєю незвичністю. Головне - казали, що це буде нескладно зробити. Але, як виявилося в процесі, це доволі теж непросто. Бо сучасне будівництво в Україні не дуже до цього пристосоване: до цих трикутних форм, до трикутних стін, до трикутних вікон, до круглого даху і так далі.
Але мова не про це. Я вирішив будувати цей будинок власноруч, бо до цього я був суто “комп'ютерним хлопчиком”. Який тільки що і робив, що сидів за комп'ютером і працював за клавіатурою та мишкою і періодично графічним планшетом. Я вирішив збалансувати свої цифрові та природні основи.
У 16-му році я оселився біля своєї ділянки у будинку председателя. У нього було два будинки: один я знімав за символічні 200 гривень на місяць і почав опановувати будівництво. Спочатку ми з братом просвердлили ручним буром отвори для паль і залили ці палі. Потім змонтували дерев'яні балки фундаменту.
Почалася холодна осінь, я накрив цей фундамент і поїхав до наступної весни з ділянки. Але справа не в тому, як я там долав ці етапи будівництва, хоча, звісно, це є великою частиною мого нового досвіду проектування, будівництва, розуміння, як це все відбувається, пошук якихось рішень. Більшу частину часу на ділянці я проводив сам, періодично до мене долучалися друзі та знайомі з допомогою. Пару разів я підключав бригади: коли треба було зібрати каркас після того, як я з другом та власноруч зібрав трикутники, з яких в подальшому збирається уся ця напівсфера. Другий раз я підключав будівельну бригаду, щоб обшити каркас OSB-плитами, бо знизу це я зробив сам до певного рівня, а вже кругла верхня частина - це вже було складніше. І дякувати будівельникам, вони, здається, за два чи три дні це все зробили.
Паралельно я знайомився із лісом, який є частиною цього великого масиву, який починається ще в лісопарку в місті і потім плавно переходить за місто і прямує у бік кордону з північними божевільними сусідями.
У 18-му році в мене з'явився контейнер, який ми притягнули з сусідньої ділянки. Я зробив там підлогу, утеплив його зовні пінопластом і почав там жити. З 18-го року, можна сказати, до осені 20-го, я там жив у цьому контейнері 2,6 на 2,1 метри, здається, його габарити. І мені було кайфово. Я зібрав свій електровелосипед, проклав від свого будинку прямий маршрут лісом до Фельдман Екопарку, який складав десь приблизно 8 кілометрів. Я розчищував цей маршрут, брав з собою пилу і так далі.
Паралельно, у 19-му році, я орендував собі майстерню на Пушкінському в'їзді в Харкові, бо відчув, що мені треба вже балансувати між заміським та міським життям. І так я і почав: жити за містом, продовжувати будувати будинок. Та їздити в центр міста на електровелосипеді та працювати із відео у своїй новій майстерні.
Мій шлях був спочатку через ліс до Фельдман Екопарку, потім через П'ятихатки і на Пушкінську. Це в мене займало - мій рекорд був - 50 хвилин на електротязі.
До речі, в мене ще з 16-го року на Куполі був інтернет - далекобійний Wi-Fi від місцевого провайдера. Я вже тоді працював: спочатку з будинку, який орендував, а потім з контейнера на краю лісу. Працював віддалено.
Я встиг побувати головою садового товариства, якраз у перший ковідний рік. Встигли оновити електролінію, прокласти новий силовий кабель від трансформатора до нашого садового товариства.
Восени 20-го року я переїхав до Ужгорода, бо мені захотілося поближче до гір. Але я продовжував влітку 21-го року приїжджати на свою ділянку та продовжувати її будувати. Я покинув купол останній раз у грудні 21-го року. У квітні 22-го року я планував повернутися з Закарпаття і вже жити в контейнері з прицілом, щоб завершити у 22-му році будинок більш-менш, щоб можна було жити всередині.
Але сталося те, що сталося у лютому 22-го. На якийсь час ідея про купольний будинок відсунулася через наші події. На початку літа 23-го сусід по Куполу наважився та дійшов до мого будинку. Хоча я взагалі про це не думав, не ризикував через небезпеку замінованості або якихось снарядів, залишків. Він зайшов в мій будинок і сказав: “Все чисто, Андрюха”. І я приїхав. І почав знову думати, як відновити будівництво, замовив ще купу OSB-листів. В мене вже на той час були свої власні будівельні ліси. Я там закінчував башенку, яка мала б стати чайною башенкою, великого розміру з панорамним видом на долину. Бо будинок знаходиться на високому березі річки Харків, і з нього чудовий вигляд на долину річки.
Але на початку весни 24-го року північні божевільні знов почали наступ на Липці. А від мого будинку до Липців по прямій 10 кілометрів. Тож я вже, починаючи з 24-го року, не наважувався туди їздити. Хоча у 23-му році влітку я кожні вихідні їздив на купол на своєму електровелосипеді через П'ятихатки, по окружній виїжджав на виїзд з Салтівки і прямував до своїх Черкаських Тишків. Крізь ліс вже не наважувався їздити через небезпеку. В Черкаських Тишках навіть будували новий міст через річку, який свого часу був підірваний. Тобто все мало бути добре.
Але в 24-му році я вже не їздив на Купол. І восени 24-го року мені подзвонила сусідка, сказала, що там в нас якісь пожежі почалися, що "давай мерщій їдь гасити, дивитись що там". Я не поїхав через небезпеку та і так далі. Ну, і через декілька днів сказали, що мій будинок згорів.
Але я до цього поставився дуже спокійно, бо найцінніше, що я отримав - це мій досвід, це мої відчуття, це мої переживання. Це все склалося у приємну картину, яку я сформував, отримав, яка тепер зі мною. Яка формувалася протягом 16-21-го років, поки я там жив, будував, насолоджувався заміським життям на краю лісу. Тому я спокійно до цього нового факту поставився. Єдине, що попрохав не надсилати мені фото згорілого Куполу, бо не знаю як підсвідомість і психіка може відреагувати на такі образи (я все ж візуал).
Тож нічого зроблю ще будинок, враховуючи попередній свій досвід. Щось зміню, і так далі. Може не там, скоріш за все не там, бо ці північні сусіди нікуди не подінуться. Але менше з тим, я до цього спокійно дуже поставився.
Єдине, чому я про це не розповідав раніше (про те, що будинку вже нема) - бо я вів соцмережі, Інстаграм, фсбук. Вів літопис будівництва, багато людей за цим слідкували. Я не розповідав якраз більше через те, що поодинокі люди, з якими я особисто зустрічався і які питалися про будинок, і я їм казав, що його немає - вони дуже сильно засмучуваоися. І мені це не подобалося, що вони засмучуються).
Тому от. Це був класний досвід. Все тече, все змінюється. Головне, що живі-здорові. Рухаємося далі до нових проектів, осмислюємо той досвід, який вже є. Він вже став у нагоді. Є дуже цінним і буде обов'язково корисним. Рухаємося далі.
P.S. А поки що займаюся постпродакшеному свого документального проєкту про японця Фумінорі з Салтівки. Далі буде!
